"Лицар українського бароко: Лазар Баранович"

  Баранович Лазар (світське ім'я Лука) - один із перших українських духовних подвижників, який поєднував у своїй філософії науку і релігію, найпомітніша постать у релігійному, суспільно-політичному, культурно-освітницькому та літературному житті України другої половини ХVIIстоліття. Професор і ректор Києво-Могилянської колегії, єпископ, архієпископ Чернігівський. Перші документальні згадки про життя Лазаря Барановича пов'язані з Києво-Могилянською академією.  У 1640-х роках, за часів ректорства Інокентія Гізеля, він викладає в молодших і старших класах. Сам Баранович початкову освіту здобув у школі Києво-Братського Богоявленського монастиря. Далі він продовжив навчання у Польщі - у Віленській та Каліській академіях. Із 1650 року Баранович обіймає посади ректора Києво-Могилянської колегії та ігумена Братського монастиря. Він відзначився турботами про поліпшення економічного стану найбільшого під ту пору в Україні навчального закладу.

    1657 рік стає переломним у житті письменника й церковного діяча. За підтримки Богдана Хмельницького та Івана Виговського Лазар Баранович здобуває сан єпископа чернігівського й новгород-сіверського. У 1657 році він тимчасово виконував обов'язки митрополита київського, брав безпосередню участь у виборах гетьмана України після смерті Богдана Хмельницького. 

     Лазар Баранович послідовно опікувався культурним розвитком своєї пастви. Запровадив спеціальні посади постійних проповідників, що мали вищу освіту.
    Поза увагою єпископа не залишається й головне на той час питання зовнішньої політики українського православ'я - боротьба проти унії. У 1676 році в Чернігові з'являється друком полемічний тракт Лазаря Барановича "Нова міра старої віри", написаний польською мовою. Він був відповіддю на спрямований проти православної віри тракт Павла Бойми. 
    Лазар Баранович був поетом - майстром концепту, що за часів бароко високо цінувалося. Концепт - вміння побачити спільне у досить відмінних речах - лежить в основі барокового мистецтва. Найвідомішою поетичною збіркою Барановича є "Лютня Аполлонова" (1671). У ній близько тисячі віршів польською мовою. У 1690 році, за три роки до смерті Лазаря Барановича, його книжки були публічно спалені в Москві. Тоді ж палили твори Петра Могили, Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського та інших. Їх творчість не відповідала "правильному" варіанту православ'я, що сповідувався в Москві. 
    Лазар Баранович був патріотом України, вірив у її поступ. Його творчість є яскравою сторінкою української філософської думки ХVII - початку ХVIII століття.