"Ім'я в історії: Дмитро Дорошенко"

    Дмитро Іванович Дорошенко - талановитий український історик, вчений широкої ерудиції, відомий громадсько-політичний діяч, який на практиці доклав чимало сил задля створення Української держави.

    Народився Дмитро Іванович 8 квітня 1882 року у Вільно - адміністративному центрі Литовського генерал-губернаторства (нині м. Вільнюс, Литва) в сім’ї урядовця, що походив із молодшої гілки давнього козацько-старшинського роду Дорошенків (Климченків-Дорошенків). Роду, що дав Україні двох гетьманів Війська Запорозького - Михайла та Петра Дорошенків та двох наказних гетьманів, рідних братів Петра Дорошенка - Андрія та Григорія. Про славне минуле роду постійно нагадував Дмитрові прадідів хутір під Новгородом-Сіверським на Чернігівщині. Проте того року, коли народився майбутній історик, його батьки вже жили у Вільно. Тож Україна для малого Дмитра вперше постала лише в розповідях батька - Івана Яковича. У споминах учений писав: «Свідомість національну я завдячую своєму покійному батькові... який, виховуючи мене у Вільні, на чужині, з малих літ прищепив мені любов до далекої батьківщини України, а я, підростаючи, вже сам плекав у своїй душі посіяні ним зерна».

   Після закінчення Віленської гімназії Дмитро восени 1901 року вступив на історико-філологічний факультет Варшавського університету, через півроку перевівся до Петербурзького, а завершив вищу освіту навесні 1909 року в Києві в Університеті Святого Володимира з дипломом I ступеня.

 Працював у Петербурзі, Києві, Катеринославі (нині м. Дніпро) і знов у Києві як громадсько-політичний діяч, журналіст і педагог-історик. Був головою Української Студентської Громади в Петербурзі (1903), секретарем редакції «Украинского Вестника» (1906) і «Україна» (1907). З кінця 1906 року до початку 1909-го обіймав посаду секретаря київської «Просвіти». Тоді ж побачила світ низка його популярних українознавчих праць: "Дещо про автономію України" (1906), "На громадській роботі (П.Куліш)" (1906), "Як вільних українських козаків зроблено кріпаками" (1906) та інші. Через "політичну неблагонадійність" випускникові Університету Святого Володимира було відмовлено у викладацькій роботі в Києві але, все ж таки, він був затверджений катеринославським губернатором на посаду викладача історії у місцевому училищі.

   Тож у 1909-1913 роках Дмитро Іванович живе і працює у Катеринославі. Викладає історію в Катеринославському комерційному училищі. Тут Дмитро Дорошенко займається широкою громадською діяльністю. Він обирається заступником голови катеринославської «Просвіти». Бере активну участь в роботі Катеринославської ученої архівної комісії, видає брошуру «З минулого Катеринославщини".

  Напередодні першої світової війни, на запрошення Михайла Грушевського, повертається до Києва. Переїзд подружжя Дорошенків в 1913 році до Києва був відчутною втратою для українців Катеринослава. "Після од'їзду Дмитра Івановича до Києва припинилась газета "Дніпрові хвилі". Скільки я не пильнував, щоб знов її пустити, виходе, що нема такої людини, яка б правила за справжнього редактора" - писав Дмитро Яворницький в листі до Наталії Дорошенко. 

  У 1914 році Дорошенко був обраний на посаду бібліотекаря Київської міської Публічної бібліотеки, але не затверджений губернатором через «політичну неблагонадійність», «українофільство» і змушений був викладати історію у Комерційній школі Товариства розповсюдження комерційної 

освіти, а також працював деякий час бібліотекарем Музею старовини й мистецтва. 

   15 січня 1914 році надійшло повідомлення про обрання Дорошенка почесним членом катеринославської «Просвіти». Однак повернення до Катеринослава було неможливим. У Києві планувалося відкриття Української комерційної школи, в якій Дорошенку пропонувалося місце директора. Ця ідея здійснена не була, і Дорошенку довелося перебиватися малою платнею вчителя. 

   Світова війна та лютнева революція 1917 року порушили творчі плани науковця. У цей час він повністю віддається суспільно-політичній діяльності, стає членом Товариства українських поступовців, що згодом перетворилось на Українську партію соціалістів-федералістів. У 1917 році Дмитро Іванович був призначений російським Тимчасовим урядом на посаду заступника Київського губернського комісара (віце-губернатора). Розпочалась копітка адміністративна робота. За безпосередньої участі Дорошенка сформувалась Центральна Рада, що об'єднала всі українські громадські організації, очолила національно-визвольний рух. Під час засідань Українського національного конгресу у квітні 1917 року Дмитро Іванович отримав від Тимчасового уряду призначення на посаду крайового комісара Галичини та Буковини.

    Повернувшись восени 1917 року до Києва, Дорошенко дістав від Центральної Ради доручення укомплектувати штати Генерального Секретаріату - українського уряду, та через відсутність взаєморозуміння з Михайлом Грушевським змушений був відмовитись.

Після розпуску Центральної Ради Дорошенко обіймав посаду міністра закордонних справ уряду Павла Скоропадського. Однак це не сподобалось лідерам партії соціалістів-федералістів, і його виключили з партії.

   За Директорії Дорошенко відходить від політики й повертається до культурно-наукової праці, ставши приват-доцентом Кам'янець-Подільського університету на кафедрі історії України та редактором часопису "Життя Поділля". За час перебування у краї він написав і видав книгу "Про минулі часи на Поділлю (Коротенька історія краю)". 

    Після встановлення радянської влади переїжджає спочатку до Відня, а потім до Праги, де з 1921 року працює професором Українського університету та Карлового університету на кафедрі української історії. Від 1920 року Дмитро Дорошенко перебував в еміграції та був активним діячем українського гетьманського руху. Протягом останніх тридцяти років свого життя — професор Українського вільного університету у Відні, Празі, Мюнхені. 

   Опублікував понад тисячу наукових праць з історії України, історії культури і церкви, залишив цінні спогади.

  У своїх наукових розвідках прагнув об’єктивно висвітлювати зображувані події. Так, у книзі «З історії української думки за часів світової війни» та п’ятитомнику спогадів Дмитро Дорошенко відтворив для нащадків широку панораму подій суспільно-політичного й культурного життя України впродовж двох перших десятиліть XX століття, свідком та активним учасником яких йому довелося бути. 

   Значною і різноманітною є творча спадщина історика та педагога. І сьогодні викликають неабиякий інтерес історико-літературні нариси Дорошенка про П. Куліша, Т. Шевченка, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Сумцова, М. Грушевського, М. Драгоманова та інших діячів української науки і культури. Помітною подією в українській історіографії був вихід друком його праці «Огляд української історіографії» (1923), яка була високо оцінена сучасниками (І. Крип'якевичем, О. Оглобліним), і не втратила пізнавальної цінності і наукового значення сьогодні, оскільки становить ґрунтовний аналіз розвитку історичних знань в Україні від ХІ століття до початку 20-х років ХХ століття.

    Як історик Дмитро Іванович Дорошенко належав до державницької школи в українській історіографії. У переважній більшості своїх праць він приділяв головну увагу становленню та розвиткові української державності. Таким є його двотомний «Нарис історії України», виданий уперше у 1932-33 роках. У цій праці вперше була зроблена спроба розглянути всю історію України з точки зору державництва.

    Помер Дмитро Іванович Дорошенко 19 березня 1951 року в Мюнхені і похований на кладовищі Вальдфрідгоф.

  Творчість історика та педагога, попри нечисленні публікації, що з'явились останнім часом, ще чекає своїх дослідників.