"ВІЙНА ОЧИМА СОЛДАТІВ"

   Четвертий рік йде війна в Україні.

   Четвертий рік поливається кров’ю та сльозами наша земля.

  Четвертий рік матері моляться за своїх синів, за наших воїнів. Моляться, щоб усі повернулися живими. 

  А вони борються! За свою землю, за рідних, за Україну! Вони щодня віч-на-віч з війною - бачать всі її жахи, кров і сльози, мріють про мир і... пишуть вірші. Про війну, про кохання, про свої надії, про перемогу.

Не спиш комбат

Не спиш комбат, не спиш, я добре знаю
Чому тепер немає добрих снів

Чому у снах тепер ти не літаєш
І погляд твій помітно помарнів
Лиш дотик забуття тебе торкнеться
Ти бачив тих кого ти не вберіг
Ти чуєш тих хто більше не озветься
За них сумуєш, тих хто вже поліг
Ти пам’ятаєш їх блакитні ясні очі
І ті слова які тоді казав
За те тобі тепер твої безсонні ночі
ти знав куди їх посилав…
                             (Микола Капінос)

Кіборги не ламаються

Змучені і зневірені
Ті, хто творять історію.
Пальцями почорнілими
Вчаться життю зі зброєю.
Серед усіх — не зломлені
Болем, смертями, зрадами,
І, почорнілі, втомлені,
Сплять у степу під ГРАДами.
Від барикад скривавлених
До Іловайських «опадів» —
Залишки йдуть незламаних,
Поки що не закопані.
Очі — глибоке озеро,
Де замість дна — поранення:
«З фронту лиш тих привозили,
Хто воював неправильно».
І до катів усміхнених
Тягнуться руки згорені,
Що вже давно зневірені —
Та ще й тепер знедолені.
Нас залишилось мізерно,
Але ми — сталь гартована,
І наче меч, обріжемо
Шиї брехливим головам.
Стануть в колони кіборги!
Сотні очей пустих —
І не зупинять стінами
Чорних їх всіх та злих.
Друже! Коли вагаєшся,
Згадуй цих три слівця:
Кіборги. Не. Ламаються.
Кіборг. Це я. Це я.
                             (Влад Сорд)   

Ось і все, закінчилася проща

Ось і все, закінчилася проща
і затихли залізні колеса,
привокзальна невмита площа
пропонує таксі і еспрессо.
Я іду, зелено-плямистий,
я – прибулець у себе вдома,
це – моє й не моє місто,
тут свої дими і синдроми,
тут свої рахунки і втрати,
тут свої болі і ліки…
я вернувся до вас братом
і, хотілося б, чоловіком.
Не дивіться на мене скоса,
не відводьте понуро погляд,
я сьогодні душею босий,
я сьогодні з Дніпром поряд.
Ви нічого мені не винні,
я нічого там не надибав,
я із вами, я тут, нині,
і земля не стає диба.
Я радію чужим дітям,
я шугаюсь гучних звуків,
мені хочеться жити, жити
на всі груди, до глибу, до внуків.

                            (Роман Семисал)

На фронті щойно дощ пройшов

На фронті щойно дощ пройшов
Війна сьогодні склала свої крила
І ніби в новий я етап життя ввійшов
Де смерть братів моїх вже не косила

Лежу на вогкій я землі
і слухаю природу
Сова летить, цвіркун дзюрчить
Комаха п’є он воду

Донбас мені вже рідний край
Красиві терикони
Прошу тебе війна не грай
У адські свої звони

Вже МИРА хочу – Ні ВІЙНІ!!!!
Люблю нічну я тишу
Які ж красиві літні дні
Де без війни я дишу

                       (Костя Блажко)

"Давайте помолимось..."

Проснись народе! Люди схаменіться
Ви вдома знову ранок свій зустріли
За полонених хлопців помоліться
За їхніх мам що тричі посивіли
Країну боронивши, клали тіло
Себе не жалкували ради волі
В боях останніх вижити зуміли
І підкорялися лиш своїй долі
Їх дух не зламний час не пожирає
Вже третій сніг в полоні зустрічають
Неволі темрява їх душі роздирає
І гідність вони свою не втрачають
Не так страшні фізичні рани тіла
Як та байдужість що надію хоронила
Чому ялинка біля хати пожовтіла?
Чому лелеки не здіймають крила?
Чому гниють в неволі наші браття?
Чому скажіть АТО не звуть війною?
Кому героїв наших визволяти?
Які за волю й мир ішли до бою
Хай сором з’їсть того хто забуває
Кому завдячувати маємо за спокій
За мирні дні що з Вами проживаєм
І за тії сни що бачимо глибокі
Звернімось же з молитвою до Бога
Нехай їх спокій ангели тримають
Нехай додому зацвіте дорога
Хай швидше їх дружини зустрічають
Щоб мами їхні спали як раніше
Щоб діти обійняли свого тата
Щоб не було розлук в коханих більше
І щоб скінчилась ця війна проклята

                        (Станіслав Паплінський) 

Що ми залишимо у цій неоголошеній війні?

Що ми залишимо у цій неоголошеній війні?
На цьому святі підлості й обману…
Себе самих, якими вже не будем як колись…
Ні не загоїться на серці клята рана.
Товаришів своїх, з якими рахували дні,
Та відкривали все , що так турбує душу.
Ви рятували нас, й залишились в вогні…
За всіх врятованих я дякую й пробачення в Вас прошу!
Сімей добробут втрачений,
Немає вже батьків, дітей…
Чи зможуть матері їх жити через
“Мушу”…?
У цьому світі дійсно щось не так,
Через амбіції кількох людей,
Ми знову починаємо ділити сушу…
Чи після смерті ми себе знайдем?
Я вірю, в світі цінностей своїх отримаємо ношу…
                                                      (Василь Грицик)