"Майстри пензля" (Особливості китайського пейзажного живопису)

  «Золотою добою» розквіту  китайської культури  є період  6-3 століть до нашої ери. У цей час утворилися   основні філософські течії -  конфуціанство  та  даосизм, які  сформували  набагато століть вперед  унікальну  складову  китайського світогляду – категорію  "дао".  Ієрогліф „дао” перекладається з китайської як „шлях” чи  „правило”. За цим вченням, людина – частина всесвіту, людина і природа – єдине ціле.   Це особливий, універсальний підхід до явищ життя, який можна назвати "пейзажним", оскільки саме в спілкуванні з постійно обновлюваною природою людині бачився шлях дотику до вічного потоку буття. Природний світ мислився як сфера чистоти і спокою, гармонії і вищої духовної краси.  

  Якщо  розглядати китайський  живопис, як характерне і унікальне явище, то треба починати  з епохи  правління династії Хань, 206 - 220 роках до нашої ери,  коли  з’явився  принципово новий  винахід  для письма - пензлик.

  Однак - до бамбука і гір - ще було далеко. Кілька століть художники малювали портрети, придворних і всякі побутові сценки.   З  королівського  двору, або з вулиці - не так важливо,  але деталізація була точна, скрупульозна і малюнок все ще залишався кольоровим і строкатим.

  Таким стиль малюнка був аж до самого початку сьомого століття нашої ери, коли почав  розвиватися напрямок живопису, який  в основному концентрувався на зображенні ландшафтів. Цей напрямок стали називати шаньшуй (Shanshui), що перекладається як Гори і Води.  Повстання і повалення династій призвели до того, що багато придворних  живописців  та й взагалі розумного  творчого  люду  шукали порятунку у втечі. Бігли вони, звичайно ж, в гори, де творили під впливом  ченців-даосців та й самі сповідували шлях «дао».  

  Сповнений глибокого символічного значення середньовічний китайський пейзаж ніколи не був точним портретом будь-якої місцевості. У ній узагальнювались і синтезувалися вікові спостереження найважливіших і характерних прикмет китайського ландшафту.   Китайці з давніх-давен поклонялися горам і водам як святиням. Гора ще в давнину уособлювала активні мужні сили природи - янь, тоді як вода пов'язувалася з м'яким і пасивним жіночним початком - інь. Звідси і назва  - шань-шуй, тобто "гори-води". Композиційний же лад картини і особливості перспективи були розраховані на те, щоб людина відчувала себе не центром світобудови, а малою  його частиною. 

 Пізніше пейзажний живопис став висловлювати чи не містичні мотиви - так багато на них було неясних обрисів гір і річкових долин, покритих туманом.
    Починаючи з 13 сторіччя  художники стали додавати до своїх картин поетичні рядки або просто зразки каліграфії. Це давало їм можливість ще повніше висловити свій настрій і почуття.