"Емський указ: історія про заборону української мови"

 "Мова - це наша національна ознака, в мові - наша культура, сутність нашої свідомості."

                                                                  Іван Огієнко

У другій половині ХІХ століття Російська імперія була однією з найбільш багатонаціональних країн світу, яка об'єднувала понад 100 націй і народностей. Правлячі кола, керуючись принципом самозбереження, розуміли, що така держава може існувати лише в умовах уніфікації пригноблених народів, ліквідації їхніх культур і національного самоусвідомлення інтелігенцій. Тому внутрішня політика царизму була спрямована, зокрема, на зміцнення єдності імперії шляхом денаціоналізації і насильницької русифікації "інородців", які становили 57 відсотків населення імперії.

У другій половині ХІХ століття з'явилися два антиукраїнські нормативні акти, які свідчили про те, що царський уряд не визнавав за українським народом права на існування як окремої нації, мотивуючи це релігійною, історичною та етнічною спільністю українців і росіян. Антиукраїнська політика самодержавства в той період стосувалася, передусім, мови як однієї з основних ознак нації.

Активна літературна, наукова і просвітницька діяльність української інтелігенції викликала тривогу у прихильників русифікаторської політики царизму. На цей раз у ролі "осведомителя" урядових кіл з українського питання виступив помічник попечителя Київського навчального округу М.Юзефович. В результаті його доносів за розпорядженням царя було створено в серпні спеціальну комісію.

Розслідувавши справу про "українофільську пропаганду", комісія 24 квітня 1876 року у своїх висновках вказала на необхідність звернути увагу на особовий склад викладачів у Харківському, Київському і Одеському навчальних округах, вимагаючи від попечителів цих округів іменного списку викладачів з позначкою про благодійність кожного щодо українофільських тенденцій.

Комісія також дійшла висновку про необхідність закриття Південно-Західного відділу Географічного Товариства в Києві, припинення видання "Киевского телеграфа" і впровадження репресій проти окремих українських діячів. Вершиною цього був таємний указ, підписаний Олександром ІІ у німецькому місті Емсі 18 травня 1876 році. Цим указом (офіційно не опублікованим) заборонялося друкувати і видавати українською мовою книжки і навіть тексти до нот (виняток було зроблено для історичних пам'яток і документів), ставити українські театралізовані п'єси і виконувати українські пісні. Заборонялося також ввозити з-за кордону, насамперед з Галичини, книги і брошури, написані "малоросійською" мовою.

Указ підтверджував і розвивав Валуєвський циркуляр 1863 році. Був закритий Південно-Західний відділ Російського Географічного Товариства. Багатьом українським діячам (Ф.Вовкові, М.Зіберову, С.Подолинському, а також М.Драгоманову, якого було звільнено з університету св.Володимира) довелося емігрувати за кордон. На цілих 30 років були накладені кайдани на українське слово.

Лише під натиском революції 1905 році Валуєвський циркуляр та Емський указ, які стверджували, що ніякої української мови "не було, нема і не може бути", втратили силу.

Не легкою була доля нашої мови у ХХ столітті. Не зважаючи на те, що напочатку Першої світової війни зросла українська преса, множилася кількість видань, сталися певні зміни в мовному менталітеті селян і міщан. З поваленням царизму на початку 1917 року і запровадженням системи двовладдя ситуація в галузі української культури докорінно змінилася.

Тепер українська мова стала державною і до творення цієї мови стали не тільки поети й письменники, але й саме життя. В Україні почали засновуватися свої вищі школи, університети... 

Однією з основних причин боротьби за незалежність України було мовне питання. Першим кроком до проголошення її незалежності стало оголошення 1989 року української мови державною в Українській РСР...

Захист рідної мови -  необхідніший спосіб національного відродження і самоутвердження. Володіння рідною мовою - не заслуга, а обов'язок кожного українця.