"Лицар нескореного покоління"

Олег Ольжич - археолог, науковець, публіцист, поет. 
Він народився 8 липня 1907 року в Житомирі. Його батько Олександр Кандиба - видатний український поет Олександр Олесь - 1919 року покинув рідний край з політичних причин і жив та помер в еміграції.

Лише у 1923 році Олег, виїхавши разом з матір'ю з України, нарешті зустрівся з батьком, який незадовго перед тим склав з себе обов'язки повпреда УНР у Будапешті.
Ольжич вступає до Карлового університету у Празі, одночасно навчаючись в Українському вільному університеті. Після захисту дисертації з мистецтвознавства під назвою "Неолітична мальована кераміка Галичини" перед ним відкриваються двері в науку. Ольжич бере участь у численних археологічних експедиціях. У 1938 році, працюючи в Гарвардському університеті у Сполучених Штатах Америки, засновує там Український науковий інститут.

З часу виникнення Організації українських націоналістів Олег Ольжич стає одним з найактивніших її членів, а згодом - заступником голови проводу ОУН.
З початком Другої світової війни Ольжич опиняється в Києві, очолює відділи ОУН, стає одним з організаторів Української національної ради в марній надії використати ще один шанс, як він тоді з однодумцями вважав, для відновлення незалежності України. Натомість німецька окупаційна адміністрація, аж ніяк не поділяючи самостійницьких настроїв українських патріотів, наприкінці 1941 року заборонила діяльність ОУН, після чого її члени змушені були перейти у підпілля. Ольжич переїхав до Львова, де одружився. Та подружнє життя виявилося надто нетривалим: заарештований гітлерівцями, поет опинився у концтаборі.

Перша збірка поезій Ольжича "Рінь" вийшла друком 1935 року у Львові і відзначалася досконалістю мистецької форми та витонченістю поетичного стилю. Друга збірка "Вежі", що побачила світ у Празі з початком війни, з одного боку, пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів, а з другого - позначена виразною тенденційністю політичного гасла.
Збірка "Підзамчя", підготовлена Ольжичем ще 1940 року, вийшла лише у 1946-му році, тобто після смерті поета. Вона ніби синтезувала творчі пошуки часів "Ріні" та "Веж" і відобразила схильність поета до філософських узагальнень, осмислення драматичних подій тогочасної жорстокої дійсності. В ній з особливою силою відчувається інтерес Ольжича до гордих і нескорених постатей, намагання проникнутися мотивами їх жертовних порухів ("Муки св. Катерини", "Пророк"). Його лірика - це сповідь воїна, відкритого і чесного в бою, який усвідомлює, що тільки ціною самопожертви прокладається шлях до свободи власної і свободи свого народу, невід'ємною часткою якого він себе вважав. І його загибель стала логічним наслідком героїчних поривань поета у борні за щастя України.
10 червня 1944 року Олег Ольжич був закатований гітлерівцями у концтаборі Заксенгаузен.