«Україна. Голодомор"

 Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.

— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —

Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!

Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок…

Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.

Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.

Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,

два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.

— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —

Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.

Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.

Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.

Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,

і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.

Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.

— Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?

— Отак і живу я…— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?

Хрипкий, а тремтючий, веселий.— Та так і живу,— проспівала.

Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?

Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.

Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула —

затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу…

Отак і живу,— проспівала.— Отак, удова молодая,—

і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.

Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.

Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.

Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:

— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —

Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.

А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.

(Павло Тичина. Загупало в двері прикладом…)

Погляньте 26 листопада у вечірні вікна своїх міст та селищ. У ці листопадові дні стукає в наші серця трагічна дата – вшанування пам’яті жертв Голодоморів, яких на теренах нашої країни довелося пережити аж тричі: 1921-1923. 1932-1933, 1946-1947 роки.

Та наймасштабнішим і найжахливішим був голодомор 1932-1933 років, який забрав не один десяток мільйонів людей. В цей період перестали битися серця понад чверті усіх українців. Жодну родину не минуло це страшне лихо – втрата рідних від голодної смерті. Навесні 1933 року в Україні від голоду щохвилини вмирало 17 людей, 25 тисяч – щодня.

Упродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, а й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати.

"До 1987 року не можна було нічого казати про Голод 30-х років, тим більше про його масштаби в Україні, - згадує доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький. - Сталінське «табу», яке було одним із складових елементів механізму Голодомору, діяло і за десятиліття по смерті тирана. Бо ніхто з керівників партії просто не мав слів, не міг пояснити того, що відбулося. Всі знали, що голод був, але всі про це мовчали. Заговорили лише тоді, коли у Сполучених Штатах запрацювала Комісія Конгресу, коли почала оприлюднювати результати своїх досліджень, і вони через радянське посольство в США потрапили в Україну. Наша справа полягає в тому, щоб переконати всіх в тому, що впродовж тисячолітньої історії українського народу, такого, що сталося з ним 33 року, ніколи й ніде не було. У мене не одна книга присвячена Голодомору. Але я не все там писав, що знайшов в архівах. Бо переказувати пекельні муки людей, які конають впродовж кількох місяців від голоду – це жах. Навіть прізвища канібалів ми не вказували в тих книжках. Обмежувалися тільки ініціалами. Але це все було".

До речі, у створеній за наполяганням української діаспори 1986 року Комісії Конгресу США із вивчення голоду 1932-1933 років, брав активну участь та організовував її роботу видатний вчений Джеймс Мейс.

Завдяки його дослідженням світ дізнався про масштаби Голодомору. Він був автором звіту комісії Конгресу США з вивчення Голодомору 1932-1933 років, в якому штучний голод вперше класифікували як геноцид, І саме Джеймс Мейс був автором ідеї «Запали свічку пам’яті» на знак ушанування виморених голодною смертю.

Але така наполегливість мала і зворотній бік. Правду про українську трагедію часто сприймали в штики. Перед Джеймсом Мейсом зачинилися двері академічних закладів і тому в 1993-му році він переїхав в Україну, в Київ – ближче до архівів та джерельної бази. Тут познайомився й одружився з письменницею Наталією Дзюбенко.

Помер Джеймс Мейс 3 травня 2004-го в Києві, похований на Байковому кладовищі. Посмертно нагороджений орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеню. 2016 року його ім'ям названо вулицю в Солом'янському районі столиці.