"Стусу Василю - 85"
.jpg)
Народився Василь Семенович Стус 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині в селянській сім'ї.
У 1940році родина Стусів переїхала на Донеччину, аби уникнути примусової колективізації. Батько пішов працювати на один з хімічних заводів.
У 1944—1954 роках Василь навчався у міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Поет уважав своє дитинство щасливим. Василь вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».
Закінчивши 1959 році навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді в його світогляді сталися певні зміни, посилилося критичне ставлення до радянської дійсності, з'явився інтерес до імен «розстріляного відродження», а відтак - до перегляду літературної та національної історії. Він відкрив для себе В. Свідзинського, по-новому перечитав ранню творчість П. Тичини та М. Бажана, збагнув, що українське письменство - рівновелике будь-якому європейському, захопився перекладами іноземних авторів рідною мовою (Й.-В. Гете, Ф. Гарсія Лорка, Р.-М. Рільке та ін.). Ці переклади було згодом конфісковано й утрачено. В 1959 році у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.
У вересні 1965 року у київському кінотеатрі «Україна» після перегляду кінофільму C. Параджанова «Тіні забутих предків». В. Стус підтримав акцію протесту проти серпневих арештів української національно свідомої інтелігенції.
Комуністичний режим надзвичайно швидко відреагував на сміливий вчинок молодого, та вже небезпечного для нього патріота. Його відразу було виключено з аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР (нині - НАН України) «за систематичні порушення норм поведінки аспірантів і співробітників наукових установ». Після цього довелося заробляти на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом ‒ на шахті, на залізниці, на будівництві, в метро тощо.
Питання, що бентежили В. Стуса, були типовими для його ровесників - «шістдесятників».
В. Стус - один із найактивніших діячів дисидентського руху прагнув не конфронтації з владою. Він сподівався віднайти шляхи порозуміння між нею та національно свідомою інтелігенцією, сподівався на гуманізацію тогочасного панівного ладу, що було неможливим.
У ніч із 12 на 13 січня 1972 року В. Стуса було заарештовано. 12 вересня комісія з кримінальних справ Київського обласного суду винесла вирок: 5 років концентраційних таборів (Мордовія) та 3 роки поселення (Колима, рудник ім. Матросова). Послідовне обстоювання поетом людської та національної гідності проголошувалося «наклепницькою діяльністю». Поета судили як кримінального злочинця. Адже й лірика розглядалася не як мистецтво, а як прояв політики.
«Ще виживу, вистою, викричу я...», — підкреслював В. Стус, аналізуючи свою долю каторжника. І справді — він вистояв. Звільнений наприкінці 1979 року, повернувся до Києва, такого рідного, вистражданого і водночас немовби чужого. Занепокоєний національною та гуманістичною руїною в Україні, поет знову поринув у боротьбу, вже у складі переслідуваної Гельсінської спілки. Радянська влада не подарувала йому духовної незламності. Новий арешт був неминучим. Це сталось у жовтні 1980 року. У неволі він писав не тільки свою філософську лірику, а й активно перекладав. Добре володів німецькою мовою, вивчав французьку та англійську, щоби перекласти твори А. Рембо, П. Верлена, Ш. Бодлера, Р. Кіплінга та ін. Така інтенсивна робота здійснювалася в майже неможливих умовах. Та коли 1985 року літературну творчість Василя Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії, та ж радянська влада зробила все, щоб цього не сталося.
28 серпня 1985 року його вчергове кинули до карцера. Поет оголосив голодовку протесту без уживання рідини. Помер Василь Стус 4 вересня 1985 року та був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.
У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.
У 1990 році Василь Стус був посмертно реабілітований.
У 1940році родина Стусів переїхала на Донеччину, аби уникнути примусової колективізації. Батько пішов працювати на один з хімічних заводів.
У 1944—1954 роках Василь навчався у міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Поет уважав своє дитинство щасливим. Василь вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».
Закінчивши 1959 році навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді в його світогляді сталися певні зміни, посилилося критичне ставлення до радянської дійсності, з'явився інтерес до імен «розстріляного відродження», а відтак - до перегляду літературної та національної історії. Він відкрив для себе В. Свідзинського, по-новому перечитав ранню творчість П. Тичини та М. Бажана, збагнув, що українське письменство - рівновелике будь-якому європейському, захопився перекладами іноземних авторів рідною мовою (Й.-В. Гете, Ф. Гарсія Лорка, Р.-М. Рільке та ін.). Ці переклади було згодом конфісковано й утрачено. В 1959 році у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.
У вересні 1965 року у київському кінотеатрі «Україна» після перегляду кінофільму C. Параджанова «Тіні забутих предків». В. Стус підтримав акцію протесту проти серпневих арештів української національно свідомої інтелігенції.
Комуністичний режим надзвичайно швидко відреагував на сміливий вчинок молодого, та вже небезпечного для нього патріота. Його відразу було виключено з аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР (нині - НАН України) «за систематичні порушення норм поведінки аспірантів і співробітників наукових установ». Після цього довелося заробляти на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом ‒ на шахті, на залізниці, на будівництві, в метро тощо.
Питання, що бентежили В. Стуса, були типовими для його ровесників - «шістдесятників».
В. Стус - один із найактивніших діячів дисидентського руху прагнув не конфронтації з владою. Він сподівався віднайти шляхи порозуміння між нею та національно свідомою інтелігенцією, сподівався на гуманізацію тогочасного панівного ладу, що було неможливим.
У ніч із 12 на 13 січня 1972 року В. Стуса було заарештовано. 12 вересня комісія з кримінальних справ Київського обласного суду винесла вирок: 5 років концентраційних таборів (Мордовія) та 3 роки поселення (Колима, рудник ім. Матросова). Послідовне обстоювання поетом людської та національної гідності проголошувалося «наклепницькою діяльністю». Поета судили як кримінального злочинця. Адже й лірика розглядалася не як мистецтво, а як прояв політики.
«Ще виживу, вистою, викричу я...», — підкреслював В. Стус, аналізуючи свою долю каторжника. І справді — він вистояв. Звільнений наприкінці 1979 року, повернувся до Києва, такого рідного, вистражданого і водночас немовби чужого. Занепокоєний національною та гуманістичною руїною в Україні, поет знову поринув у боротьбу, вже у складі переслідуваної Гельсінської спілки. Радянська влада не подарувала йому духовної незламності. Новий арешт був неминучим. Це сталось у жовтні 1980 року. У неволі він писав не тільки свою філософську лірику, а й активно перекладав. Добре володів німецькою мовою, вивчав французьку та англійську, щоби перекласти твори А. Рембо, П. Верлена, Ш. Бодлера, Р. Кіплінга та ін. Така інтенсивна робота здійснювалася в майже неможливих умовах. Та коли 1985 року літературну творчість Василя Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії, та ж радянська влада зробила все, щоб цього не сталося.
28 серпня 1985 року його вчергове кинули до карцера. Поет оголосив голодовку протесту без уживання рідини. Помер Василь Стус 4 вересня 1985 року та був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.
У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.
У 1990 році Василь Стус був посмертно реабілітований.
Коментарі
Дописати коментар