"Митці України: В. Забілі - 215"

Забіла Віктор Миколайович — поет-романтик, автор ліричних творів, що відзнача­ються винятковою щирістю і безпосередністю, емоційною проникливістю, мелодійністю і органічним зв’язком з народною творчістю. Покладені на музику М. Глинкою вірші поета, серед яких «Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі», стали улюбленими народними піснями.

Віктор Забіла народився у 1808 році на хуторі Кукуріківщина (тепер с. Забілівщина Чернігівської обл.) в сім’ї небагатого поміщика. Навчався в Ніжинській гімназії вищих наук (1820—1828). Кіль­ка років перебував на військовій службі, а в 1834 році оселився на ба­тьковому хуторі. Тут у нього бувало багато відомих діячів мистецт­ва — Т. Шевченко, М. Глинка, В. Штернберг.
Літературну творчість В. Забіла розпочав на початку 1830-х pоках. Його вірші поширювалися усно, в рукописних списках (існувало близько десяти рукописних збірок), публікувалися в періодиці, ви­давалися в альманасі «Ластівка». Збірка «Співи крізь сльози», що містила майже всі твори Забіли, була видана 1906 pоці І. Франком, а найповніше видання його поезій здійснено того ж року за редак­цією В. Мировця.

Поетична спадщина Забіли порівняно невелика, вона складає близько сорока віршів та пісень. Його лірика наближена до фольк­лорних традицій — народнопоетичні образи, психологічний пара­лелізм природи, мотиви лихої долі, розлуки, 14-складовий народ­ний вірш. Поєднання фольклорної поетики з літературними ро­мансовими засобами підкреслює пісенний колорит поезії Забіли. Для його творчості характерна автобіографічна основа. Раннє си­рітство, драматична любов до Л. Білозерської, заручення і відмова нареченої викликали появу ліричних віршів «Вечоріє, смеркаєть­ся...», «До милої», «Розлука» та ін. Щирість висловлюваного почут­тя, образність, майстерність і народнопоетична мелодика поезій «Соловей» («Не щебечи, соловейку...») і «Гуде вітер вельми в по­лі...», покладених на музику М. Глинкою, зумовили широку попу­лярність цих творів як народних пісень. Поет і сам поклав на музи­ку чимало своїх творів, співав їх, акомпануючи на бандурі («Чов­ник», «Не плач, дівчино», «Голуб»). У поезіях «Сирота», «Будяк», «Зовсім світ перевернувся», «Кохання», «Повіяли вітри буйні» зву­чить тема соціальної несправедливості. Свідченням зацікавленості поета історичною темою є вірш «Палій», в якому зображення пол­ковника Семена Палія підпорядковано розгортанню романтично­го мотиву козацької слави України. Окремі поезії (балада «Остап і чорт») навіяні фольклорною фантастикою, образами народної де­монології.

Найпомітнішою подією в житті й творчості В. Забіли була зу­стріч з Великим Кобзарем. Вони листувалися, коли Шевченко був на засланні, В. Забіла під ім’ям Віктора Олександровича фігурує в повісті «Капітанша». Щирі стосунки, що зав’язалися між ними, плідно позначилися на творчості В. Забіли.
Вірші-пісні Віктора Забіли, його медитативна лірика відіграли помітну роль у розвиткові української поезії, сприяли утверджен­ню в ній жанру ліричного романсу. Творча спадщина поета — яви­ще, унікальне для української літератури середини XIX століття.
Помер Віктор Миколайович Забіла у листопаді 1869 року.