Олесю Гончару - 105"

 Гончар Олександр Терентійович — письменник,
громадський діяч, учасник громадських рухів 1980-х pоків.
Олесь Гончар народився 3 квітня 1918 року в с. Су­ха на Полтавщині. Освіту здобув у Харківському та Дніпропе­тровському університетах з перервою на час Другої світової війни. Навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Тараса Шевченка Академії наук України.
Перші оповідання Олесь Гончар надрукував у 1938 pоці. Його поетичні твори воєнних літ публікувалися у військових газетах. Романи «Аль­пи», «Голубий Дунай», «Злата Прага» склали трилогію «Прапороно­сці» (1946-1948), яка посіла гідне місце у вінку найкращих зразків сві­тової воєнної прози, витримала понад 150 видань мовами народів світу.

У дилогії «Таврія» та «Перекоп» О. Гончар звернувся до історії українського Півдня в передреволюційну добу та роки громадянсь­кої війни. Роман «Людина і зброя» присвячений подіям перших ро­ків війни, осмисленню трагізму втрат і нескореності народу.

Проблеми вихо­вання молодого покоління переплітаються з роздумами про мистец­тво в повісті «Бригантина» і романі «Берег любові».
Велике збурення суспільної думки викликала поява роману О. Гончара «Собор», який було фактично вилучено з літературного процесу за критичне відображення бюрократизму та цинічного кар’є­ризму і партократства.
Українського прозаїка вирізняла активна громадянсь­ка позиція. У 1959-1971 pоках О. Гончар — голова правління Спілки письменників України, з 1973 року — голова Комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру. У 1980-ті pоки він долучився до громад­ського руху за утвердження незалежності й самобутнього духовного розвитку України.
 Свої погляди на шляхи розвитку незалежної України висловив в книзі «Чим живемо. На шляху українського відродження »(1991). Почесний доктор Альбертського університету (Канада, 1992), визнаний Світовим інтелектуалом Кембриджським університетом (1993).
Олесь Терентійович Гончар помер 14 липня 1995 року. та похований на Байковому цвинтарі.