Ірині Жиленко - 85

  

Ірина Володимирівна Жиленко належить до славного покоління шістдесятників, проте її творчість вирізняється особливою естетичною позицією. Народившись 28 квітня 1941 року в Києві, вона згодом закінчила філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка та присвятила життя літературі, працюючи в редакціях газет і журналів. Її поетичний дебют відбувся у 1958 році, а перша збірка «Соло на сольфі» побачила світ у 1964-му, ознаменувавши появу голосу, що зосередився на утвердженні самоцінності людського життя, приватності та внутрішньої свободи.

У той час як багато її сучасників обирали шлях прямої політичної боротьби, Ірина Жиленко обрала «естетичний опір», створивши унікальний всесвіт, де побут тісно переплетений із казкою, а буденні речі набувають магічного змісту. Протягом життя вона видала понад п'ятнадцять книг, серед яких особливе місце посідають «Автопортрет у червоному» (1971), «Вікно у сад» (1978), «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна» (1979), «Дім під каштаном» (1981), «Збулося літо» (1983) та «Вечірка у старій вінарні» (1994). За свої досягнення поетеса була відзначена преміями імені В. Сосюри, В. Стуса та Національною премією України імені Тараса Шевченка.

Важливою частиною її спадку є фундаментальна книга мемуарів «Homo Feriens» (Людина, що святкує), де авторка залишила щирий опис життя української інтелігенції, змалювавши портрети друзів — Василя Стуса, Алли Горської та свого чоловіка, письменника Володимира Дрозда. Паралельно з лірикою вона постійно писала для дітей, майстерно відтворюючи стан дитячої душі без зайвого дидактизму. Навіть у найскладніші часи вона залишалася вірною своєму покликанню — помічати красу в дрібницях і дарувати читачеві відчуття затишку, аж до своєї смерті 3 серпня 2013 року.