Івану Франку - 170

 Іван Якович Франко — геніальний український письменник, учений, перекладач та громадський діяч, який своїм новаторством кардинально збагатив поезію, прозу й драматургію новими жанрами, глибокими ідеями та свіжими художніми засобами. Народився майбутній Каменяр 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі на Дрогобиччині, у 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію і відразу вступив на філософський факультет Львівського університету. Писати вірші він почав ще на гімназійній лаві, де молодому поетові довелося долати значні мовні труднощі, оскільки в тогочасній Галичині ще не була вироблена єдина літературна мова. У 1876 році Франко видав свою дебютну поетичну збірку «Балади і розкази», після чого протягом десятиліття публікував вірші переважно в періодиці, і лише у 1887 році, будучи вже відомим лідером та митцем, зважився випустити епохальну збірку «З вершин і низин». Демократичний зміст його поезії вимагав докорінної демократизації форми, тому для Франка, як і для Тараса Шевченка, народна творчість стала плідною основою для естетичного новаторства. Яскравим доказом цього стала шедевральна збірка ліричних поезій «Зів'яле листя» (1896), яку автор назвав ліричною драмою, а слідом за нею вийшла збірка високої морально-філософської поезії «Мій Ізмарагд» (1897).

Винятково важливу роль у розвитку українського епосу відіграли поеми Франка, які майже завжди перегукувалися з історичними, фольклорними чи світовими літературними джерелами, що їх мислитель глибоко досліджував та перекладав. Запозичуючи класичні сюжети й образи, він прагнув інтегрувати рідне слово у світовий контекст та збагатити українську культуру кращими здобутками людства. Будучи гуманістом і демократом до глибини душі, Франко вибудовував світ своїх героїв крізь призму любові до людини, розглядаючи складну тему «героя і юрби» та конфлікту громадського й особистого у таких визначних поемах, як «Святий Валентій» (1885), «Бідний Генріх» (1891), «Похорон» (1899), «Іван Вишенський» (1900) та у своїй вершині — філософській поемі «Мойсей» (1905). Не менш масштабною була й прозова спадщина митця. За його життя вийшла друком велика кількість збірок малої прози, серед яких «Борислав. Картинки з життя підгірського народу» (1877), «В поті чола» (1890), «Сім казок» (1900), «Малий Мирон і інші оповідання» (1903) та унікальні за своїм психологізмом «Галицькі образи» (1885, 1913). Окрім того, Франко створив три потужні соціальні романи — «Для домашнього огнища» (1892), «Основи суспільності» (1894) і «Великий шум» (1907), які на основі реальних і документальних матеріалів розгорнули гнітючу, але чесну панораму тогочасного шляхетського суспільства. Фактично Франко самотужки вивів українську фольклористику, етнографію, літературну критику, філософію та теорію літератури на європейський рівень, що дає повне право називати колосальну спадщину цього українського генія справжньою національною академією. Серце великого діяча зупинилося 28 травня 1916 року у Львові, де він і знайшов свій спочинок на Личаківському цвинтарі, залишивши по собі невмирущий інтелектуальний спадок для багатьох поколінь.