"Крути! Крути! Мужність і посвята"
"Нерівність сил у чистім полі,
Розтанув сніг від теплих гільз.
Усе до купи: люди, коні,
Тачанки і соломи віз.
Студентські пальта і шинелі
На полі битви біля Крут.
У рай для душ відкриті двері,
тризуб і стяг упали з рук.
Прийшли під Крути тільки триста,
Спартанський дух, немов воскрес.
Упали, як у осінь листя,
Тілами вкрили сніг увесь.
Сусід північний - брат чи ворог?
Втоптав у сніг усі стяги,
А вітер ніс на Київ порох
І дим неволі навкруги…"
Олексій Тичко
Сьогодні їх називають Перші Кіборги. Рівно сто років тому вони виявилися більш свідомими більшості своїх ровесників, навіть мудрішими за деяких державних мужів того часу. І заплатили дорогою ціною – власними життями. Вони загинули за те, щоб жила Україна...
1918 рік – найтрагічніший рік у історії боротьби за незалежність нашої країни на початку XX століття. Взявши владу у свої руки у Петербурзі та Москві, більшовицький уряд не визнав право України на відокремлення від Росії. Раднаркомом було взято курс на збройне повалення Центральної Ради – законно обраного народом уряду Української Народної Республіки. В перших числах січня 1918 року дві армії червоноармійців, очолювані колишнім царським підполковником М.Муравйовим, рушили на Київ.
На той час достатніх сил на боротьбу із зовнішнім та внутрішнім ворогом Центральна рада ще не мала. Молода українська влада вміла добре промовляти, була щедрою на обіцянки всіляких благ, щиро бажала ощасливити свій народ, та не вміла організувати силу, щоб оборонити себе і той новий лад, який збиралася утвердити на рідній землі. Коли ворог наблизився до Бахмача, нікого було послати на захист цього найважливішого стратегічного пункту, «ключа від Києва». Стояли, правда, в Києві полки, що мали гетьманські імена: Богдана Хмельницького, Петра Сагайдачного, Петра Дорошенка. Однак вони, спантеличені й деморалізовані, оголосили «нейтралітет».
Серед гімназистів були і учні Другої української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, що розмістилася у приміщенні художньої школи на Солом’янській площі. 19 січня 1918 року гімназисти на загальних зборах одноголосно прийняли постанову про вступ до куреня Січових стрільців, таким чином приєднавшись до студентів Київського університету св. Володимира та Українського народного університету і стали на захист Батьківщини.
Проти чотирьохтисячного (за деякими джерелами – шеститисячного) війська більшовиків вийшли патріотично налаштовані юнаки, що мріяли про вільну Україну.
Битва тривала близько 5 годин і закінчилася поразкою українських загонів та загибеллю майже 300 юнаків. Але відомі імена тільки тих, що потрапили в полон до більшовиків і були ними страчені: «...35 курсантів військових шкіл, студентів і гімназистів, блукаючи в темряві розкислим через відлигу полем бою, зненацька потрапили до ворожого полону. Семеро з них, поранених, із незрозумілих причин було відправлено залізницею до Харкова (і це їх врятувало). Решта 28 вранці були розстріляні. Юнаки стояли пліч-о-пліч, дивлячись в очі неминучій смерті, вони заспівали: «Ще не вмерла Україна»… Ненависники добивали, кололи багнетами, розбивали прикладами голови й обличчя, виколювали очі, знущалися над юними тілами так, що багатьох із них неможливо було розпізнати» (Ігор Ткаченко, «Слово просвіти»).
19 березня 1918 року останки замордованих під Крутами юнаків було перевезено до Києва і поховано на Аскольдовій могилі…
Крути й сьогодні торкаються променями гіркої печалі кожного непересічного українця. Історію творять люди. І кожне покоління обирає чи то власний тягар непевності, чи смолоскип палаючої Свободи. Крутянці обрали Волю!
Коментарі
Дописати коментар