"Хазяїн української сцени: І.Карпенко-Карому - 175"

    Талановитий драматург-новатор, Іван Карпенко-Карий збагатив українську літературу творами різноманітних жан­рів. Високою акторською майстерністю, зокрема природженим вмінням передати найсуттєвіше у психологічно вмотиво­ваній поведінці особистості, він вніс вагомий вклад у розвиток українського театру. 

    Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в с. Арсенівці, тепер с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області. Дитинство Івана минуло в сільському середовищі, звідки він виніс добру ознайомленість з життям, побутом, зви­чаями народу. Хоч у Бобринецькій повітовій школі на­вчання проводилося російською мовою, проте вона не за­глушила рідної. 

    Підлітком Іван пішов на свій хліб, працюючи писар­чуком спочатку в містечку Мала Виска, а потім у Бобринці. Багато читає, займається самоосвітою, захоплюєть­ся аматорським театральним рухом. Коли в 1865 році по­вітовим центром став Єлисаветград, Тобілевич почав пра­цювати там у канцелярії поліційного управління. Однак знаходив відраду в керівництві драматичним гуртком, до складу якого входили вчителі, в організації вистав, де також виступав і як актор. На самодіяльній сцені були показані п’єси Григорія Квітки-Основ’яненка («Шельменко-денщик»), Дмитра Дмитренка («Кум-міропшик, або Са­тана в бочці»), Петра Ніщинського («Вечорниці»). 

    Коли омським указом 1876 року було заборонено не тільки друкувати книжки українською мовою, а й організовувати українські вистави та концерти, Іван Тобілевич разом з Марком Кропивницьким, Євгеном Чикаленком, Олексан­дром Тарковським, Панасом Михалевичем домагається припинення переслідувань української культури. У його будинку поселився колишній активний учасник Київської громади Олександр Русов з дружиною Софією, яка пере­бувала під наглядом поліції. Тому власті запідозрюють Тобілевича в політичній неблагонадійності й у вересні 1883 році звільняють зі служби. 

    Тепер Іван Тобілевич має змогу повністю віддатися не тільки літературній, а й театральній діяльності: він вхо­дить до професійної трупи Михайла Старицького. Мав рацію Іван Франко, коли, оцінюючи цей період у житті Тобілевича, писав, що тоді «усміхнулася йому українська муза: Росія стратила поліційного пристава, Україна зискала Карпенка-Карого». 

     Однак у 1884 році Тобілевичу було заборонено жити в Україні, піддано поліційному наглядові на три роки. Він живе в Новочеркаську, займався оправою книжок, написав кілька п’єс («Бондарівна», «Розумний і дурень». Наймичка», «Безталанна»), що друкувалися під псевдонімом Іван Карпенко-Карий. 

       У 1887 році він живе на власному хуторі Надія на Єлисаветградщині, займається хліборобством, багато часу від­дає літературній праці. Коли в 1888 році було знято поліційний нагляд, він знову кидається у вир театрального життя. Саме тоді український театр корифеїв з успіхом виступає не тільки в багатьох містах України, а й далеко за її межами — на Дону, Кубані, в Поволжі, у Білорусі, з центральних регіонах Росії. До репертуару труп входять кращі твори ук­раїнської і світової драматургії, зокрема й драми та комедії Івана Карпенка-Карого. 

    Його акторська майстерність відзначена в численних театральних рецензіях, що з’являлися в газетах багатьох міст України, Росії, Білорусі. 

    Перше оповідання Івана Тобілевича "Новобранець" (1889), опубліковане під псевдонімом "Гнат Карий". У 1887 році І. Карпенко-Карий повернувся на Україну; а далі проживав на хуторі Надія. 

   Іван Тобілевич написав першу свою драму “Бурлака” (“Ча­бан") в 1883 році. Згодом актор і режисер повертається в театр разом із своїм братом Панасом Саксаганським. 

   Іван Карпенко-Карий написав 18 п’єс. Ось найвідоміші з них: сатиричні комедії “Розумний і дурень" (1885), “Сто тисяч” (1890), “Хазяїн” (1900), реалістичні дра­ми “Підпанки” (1883 р.), “Наймичка” (1885), “Безталан­на” (1886), “Мартин Боруля” (1886), “Суєта (1903), “Житейське море” (1904), п’єси на історичну тему — “Бондарівна” (1896), “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Чумаки” (1897), “Гандзя” (1902), трагедія “Сава Чалий” (1899). 

  Творчість І. Карпенка-Карого стала новим етапом в роз­витку української драматургії, збагатила її тематично і жанрово, відтворила життя багатьох поколінь українців, їх культуру, побут і звичаї. 

    Постійна напружена праця, нервові переживання позначаються на здоров'ї Карпенка-Карого. Кілька останніх років недуга все частіше давала про себе знати, аж поки у січні 1907 році остаточно підірвала його сили. Не допомогла й поїздка до Берліна: оперувати хворого було пізно. Там він і помер 15 вересня 1907 року. Тіло небіжчика було перевезено в Україну й поховано за його заповітом на кладовищі сусіднього до хутора Надія села Карлюжина.